Андрій Степанович Гайдук

12 березня 1938 — 21 серпня 2022

МОЇ ДУМКИ

Любі мої, я не пішов — я просто став трохи далі. Як туман на світанку: спочатку здається, що його нема, а потім відчуваєш, як він тебе торкається. Я завжди з вами — у фарбах неба, у шороху дерев, у запаху кави вранці.

Дякую Катерині — за всі ті листи, за кожен спільний світанок. Дякую дітям — за терпляче слухання моїх історій і за те, як виростили своїх. Дякую онукам — за нові пісні, нові мультики, нову любов.

Запам’ятайте одне: малюйте свої дні як хочете. Не всі тіні — темрява. Деякі — просто глибина. А якщо раптом стане темно — слухайте музику. І я буду поруч — пензлем у вашій руці.

ФІЛЬМ ПАМ'ЯТІ

Це коротка подорож крізь моє життя. Миті, які щось значили. Улюблені фото, голоси, рухи, слова — усе, що збереглося й ожило в цьому відео. Дивлячись його, можна згадати, як я сміявся, ким був, що любив. Це не просто кадри — це моя присутність. Дякую, що дивишся.

Я народився 12 березня 1938 року в Полтаві — у місті, де весна починається ще з лютого, а небо вміє мовчати глибше за людей. Мій тато, Степан, був теслею: його руки знали, як з дерева зробити дах, човен, спокій. Мама, Марія, працювала вчителькою молодших класів і читала вголос навіть тоді, коли ми вечеряли — наче слова були частиною їжі. Саме від них я навчився головного: творити — це означає дбати.

Моє дитинство припало на роки війни. Ми евакуювались, жили в тимчасових поселеннях, ховали хліб у подушках. Але серед усього цього я зберіг перший спогад, який не стерся з часом: залишений склад, іржаві банки фарби, дощ, що щойно пройшов, і дерево, яке я намалював пальцями. Мені було вісім. Тоді я ще не знав слова «живопис», але вже відчував — малювання для мене буде способом жити.

ІСТОРІЯ ЖИТТЯ

У 1961 році я закінчив Київський художній інститут. Мене вабив колір, але ще більше — тиша, що ховається між мазками. Я міг годинами сидіти в парку, спостерігати, як світ падає тінями на лавку, і думати, як це перенести на полотно. Згодом я переїхав до Львова — міста, яке стало моїм домом на понад сорок років. Саме тут я почав викладати живопис у художній школі. Але насправді я вчив не малювати. Я вчив дивитись. Вчив слухати. Вчив залишати паузу — як у музиці, як у любові.

Я писав олією, аквареллю, вугіллям, змішував текстури, відчував себе дослідником невидимого. Виставки у Польщі, Німеччині, Чехії дали мені досвід, контакти, визнання. Але найцінніше для мене — обличчя учнів, які починали бачити інакше. Бо кожна душа має свій колір — треба лише навчитися його помічати.

Моя майстерня була моїм притулком. У ній народжувалися пейзажі, портрети, абстракції.

Любов до Катерини — це історія, яку я ніколи не втомлювався переписувати в серці. Ми познайомилися ще в юності, і з того часу були поруч, як два кольори, що не гублять себе в поєднанні. Я писав їй листи з кожної поїздки, бо голос листа — це подих між рядками. Ми могли мовчати — і в тій тиші звучало більше, ніж у словах. Усе, що я створив, пройшло крізь її присутність. Вона була моїм світлом.

У нас двоє дітей, четверо онуків. Я пік їм млинці з полуницею, грав на губній гармоніці, вчив вишивати — не задля техніки, а заради тиші. Ми будували дерев’яні будиночки у дворі, сміялись, малювали пальцями. У родині я був як камертон — не голосний, але точний. Я відчував, коли треба дати лад.

А старість… Вона прийшла тихо, як сніг, що не падає — а сідає. Я не боявся її. Бо мав пам’ять, мав любов, мав фарби. У старості я дихав повільніше, але глибше. Я навчився ще більше цінувати мовчання, ліс, світло на обличчі коханої жінки. Я навчився бути просто — і в цьому було все.

Вшануй того, кого любиш

Засвіти свічку пам’яті — на знак любові й згадки. Залиши кілька слів про близьку людину. Поки ми пам’ятаємо — вони поруч.

ЦЯ СТОРІНКА Є ПРИКЛАДОМ. БІОГРАФІЯ ТА ФОТОГРАФІЇ - ВИГАДАНІ ТА В ЯКОСТІ ДЕМОНСТРАЦІЇ!